І так зле, і так - недобре

Це вже не влада і це ще не опозиція

      Усе починалося дуже вдало для Януковича і команди. Три відсотки відриву, але ж перемога!  Протистояння Президента – прем’єр-міністра Тимошенко вдалося уникнути. Уряд скинули швидко і легко. Далі у команди влади розчистилося широке поле для маневру…, але…ні перевиборів Верховної Ради, ні – широкої коаліції за участі НУНС або БЮТ Президент Янукович не запропонував.

      З цього моменту консолідуючий сценарій остаточно відкинуто: через коліно зламана Конституція, регламент ВР і Конституційний суд. Замість союзу «меча та орала» біло-блакитні вибрали союз «меча, чи то пак – біти, серпа, молота», а на додачу – оберемок  безпринципних «тушок» з перебіжчиків. І почали реалізувати сценарій «усьо будєт Донбас», яким обписували стіни Києва останні роки невідомі графомани. 

      Влада декларувала порозуміння  та стабільність, але пішла на відкритий конфлікт. Якщо б було бажання і клепки в голові, як каже Кучма, то ніхто не поставив би Табачника на міністра, тим більше, що у самій Партії Регіонів він вже давно був фактичним ізгоєм та перебіжчиком комуністичної команди. А далі по накатаній – політичний труп Семиноженко, реанімований «спас України» Цушко, викинутий на кадровий смітник міністр оборони Єжель…Список конфліктних та нафталінових пугал можна продовжувати.

      Для чого з усіх сценаріїв був вибраний найгірший та конфліктний? Заяви і кроки нових «старих» не забарилися, і ті почали демонстративно ігнорувати закони, Конституцію і щодня принижувати українців, як народ. Мову геть з екранів, із судів та ВУЗів, нумо переписувати історію в стилі «Краткій курс ВКП(б)». Відвертий неосталінізм, повний «совок» в телевізорі  під прикриттям «великої Перемоги». Замість інфопростору - найбрутальніша  пропаганда часів «застою СРСР».  

     Міністри, прем’єр Азаров та сам Президент Янукович щотижня проводять перемовини з кремлівським дуетом у цілковитій таємничості. Деталі доводиться вишкрябувати з підцензурних російських видань. Складається враження надсекретності. Жодного обговорення, дискусій і прорахунків  напередодні зустрічей. Навіть фахівці, які обслуговують інститути влади розводять руками, бо нічого не знають про умови політико-економічних домовленостей. Людей інформують виключно пропагандистськими гаслами у стилі програми «Врємя» часів Брежнєва. Міжнародні перемовини влади відбуваються як таємна «стрілка конкретних пацанів». Віце-прем’єр, який вирушає на зустріч з МВФ за черговою позикою, розводить руками, бо не знає, що ж прописано у договорі «флот в обмін на газ». Влада не має права розпоряджатися стратегічним майбутнім держави на терміни вже наступних поколінь. Ні Президент, ні міністри, ні депутати коаліції не доживуть ( хіба комусь пощастить дотягти до 90-100 років) до терміну виводу російської військової бази в 2042 році, або пізніше.

    Ніхто з владних мужів не зміг напередодні харківських угод, як і після ратифікації, вивести формулу ціни російського газу через газові і нафтові коефіцієнти у чисельнику і ракетні кораблі та мінні тральщики у знаменнику. Щодня представники уряду та коаліції виправдовуються в телевізорі і захищають свої дії. Влада не повинна виправдовувати минулі кроки, а зобов’язана пропонувати кращу політичну й економічну перспективу, зрозумілу співгромадянам. Поодинці представники влади розуміють згубність «секретного» режиму владарювання, але жодних уроків не виносять. Нові угоди під приїзд Президента Медвєдєва і далі готують у надсекретних бункерах. І знову доводиться про деталі дізнаватися з офіційних сайтів уряду РФ. Так і не второпали. Натомість зачистка інформаційного простору від опозиції і звичайний страх будь-якої критики, чи громадянської незгоди. Суть настроїв влади сформулював керівник регіоналів у парламенті Олександр Єфремов: «…ті люди, які виходять сьогодні з мітингами та провокаційними діями – це злочинці по відношенню до свого народу та своєї держави». Йому вторить міністр МВС Могильов: «…не можна за допомогою куплених людей розпалювати пристрасті, блокувати вулиці і органи влади, – це злочин, за який неминуче доведеться відповідати, причому, підкреслюю, організаторам". Вже недалеко і до  вікопомних «ворогів народу». І нагадують ці рулади  лист трьох, коли Кучма-Плющ-Ющенко у 2001 році людей на акціях «України без Кучми» назвали фашистами і погрожували покаранням.

     60 днів тому нинішня влада – тоді опозиція, мала повний доступ до ТБ, на вулиці і майдани, мітингувала, брала в облогу ЦВК чи Верховну Раду. Сьогодні головний міліціонер Могильов стандарти «кримської демократії» хоче застосувати в столиці: "А взагалі я б виділив для мітингів яке-небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає. І там кричіть, скільки хочете, як в Гайд-парку в Лондоні…» Влада використовує чималі ресурси, щоб забезпечити собі периметр безпеки тілами і покірних прихильників Януковича, наметами, турнікетами та металевими щитами. Підступи до будівель уряду, парламенту блоковані, рядами стоять автобуси та броньовані машини спецпідрозділів МВС. Влада виставляє шеренги бійців з шоломами і щитами, спецзасобами та в бронежилетах. Могильов не лише не знає, що Гайд-парк у центрі Лондона, а не на їхній Троєщині, але й те, що будь-які демонстративні військові «штучки» на вулицях замість навіювати  страх лише викликають агресію.

     Цікаво, яка «світла голова» писала звернення Президента у зв’язку з першими 50 днями на посаді? «Я знаю, що мої виборці підтримують кроки, зроблені мною протягом перших 50 днів перебування на посаді Президента.» А решта 70 відсотків виборців? Хто робить з Януковича президента не всія України, а лише третини виборців?

     У сухому залишку: Президент Янукович замість гаранта Конституції став гарантом перехідних положень, де все про флот прописано, замість парламентаризму спікер Литвин став гарантом закону про регламент, а самі «більшовики» щодня міняють пункти того регламенту під свої потреби. Алергія на будь-яку критику, страх будь-яких мітингів, зачистка інфопростору і недолуга пропаганда – це не ознаки влади. Це риси режиму, про який свого часу Гаррі Каспаров сказав: « Вони хочуть правити як Сталін, а жити – як Абрамовіч». Два місяці – і це вже не влада.   

      З опозиціями справи також кепські. Лідерів багато і всі вони з тавром минулої влади. Обкладені охороною і свитою демонструють величну розгубленість та ізольованість. Замість ефективної блокади ратифікації «харківських угод» зробили ефектну шоу-картинку для YouTube: масове побиття вчорашніх. Проголосили стратегічну мету: дочасне повалення режиму.  Далі замість спільного чіткого плану тактичних дій –  заблукали у трьох соснах власних рацпропозицій. Для чого збирати мітинги збоку від Верховної Ради, де тисячі людей навіть не бачать і не чують, а що ж там діється під куполом парламентської зали. Люди стоять під десятком партійних прапорів і дивляться на сцену і Маріїнський палац. Чіткий список ораторів, які не володіють ораторським хистом, охорона, яка нікого не допускає до сцени. Жодних експромтів і виступів. Гасла і заклики в мікрофони – усе нагадує останні дні сцени Майдану-2004.

     З реальних  кроків останніх днів напередодні чергової порції угод влади з Кремлем  – пропозиція вдягнути національні стрічки та пришпилити значки у знак чи то солідарності, чи то протесту. Коментарі безсилі.

     За прикладом Форуму національного порятунку 2001 року виникає ініціатива створити об’єднаний центр позапарламентської опозиції Комітет порятунку України. Але ветерани-шістдесятники під промови Дмитра Павличка перехоплюють і блокують будь-які перспективи залучити  різні громадські організації. Натомість у перші ж години підтягують саме   керівників парламентських партій. Далі - тупик. Два засідання на Банковій під телекамерами, два мітинги і скептичні скупі повідомлення у вечірніх новинах.

      Багато людей просто не розуміють у чому небезпека усіх цих угод про далекий флот чи віртуальний енергоатом. Опозиція могла б у лічені дні розтлумачити людям усі небезпеки і протиправні дії влади. Замість писати листи Хорошковському на «Інтер»: візьміть нашу Юлю в телевізор, могли б  мобілізувати тисячі своїх депутатів усіх місцевих Рад. Ця армія, за мінусом дезертирів,  могла б швидко розповісти односельчанам і мешканцям рідних міст усе про російські угоди, бюджет Азарова, нові податки і побори. У місцевих депутатів, на відміну від центру, є доступ і до локальних газет, і місцевого кабельного телебачення та ФМ-радіо. Замість гасел про нацнебезпеку опозиція могла б вести широку інформаційну кампанію. Могла б - та не робить, бо це ще не опозиція. Опозиція – це не інституція, не самонавіювання, а чіткі і зрозумілі дії. Людей мобілізують не гасла, а особисте усвідомлення небезпек і захисту своїх прав. Опозиція мусить зрозуміти, що не проблема закликати людей на мітинг 11 травня, а саме дати людям чітке розуміння 12 травня і наступних днів.

       Після таких протистоянь, чи точніше просто стоянь людей у блакитних целофанових накидках з одного боку міліцейського кордону та інших людей з прапорами різних партій, виникає стійке відчуття, що нові лідери ще навіть не з’явилися на горизонті. І вийдуть вони або з позапарламентських мас, або навпаки виринуть із самого середовища Партії Регіонів, як усвідомлена необхідність та незгода з кроками влади. Адже багато хто з партії влади вже розуміє, що найбільшою небезпекою для влади є сама партія Регіонів. 

       …А поки молодь на мітингах пробує вигадати собі та оточуючим власні форми протесту. Творить, аби не було тоскно на мітингах і стоялках. Нещодавно ходили між люди у каракулевих шапках з написом «Бережи свою шапку». Щось вариться…